В останній третині ХVIII століття російський уряд вдався до остаточної
інтеґрації Гетьманщини та Слобожанщини до імперії Романових. 1764 року
російська імператриця Катерина Друга скасувала у Гетьманщині посаду
гетьмана, наступного року на Слобожанщині був ліквідований полковий
устрій, а 1775 року царська армія зруйнувала Запорозьку Січ на ріці
Підпільній. Через 6 років на Лівобережній Україні було створене
Малоросійське генерал-губернаторство із загальноімперським
адміністративним устроєм.
Нарешті, 3 травня 1783 року Катерина Друга підписала указ, що забороняв селянам Лівобережної України та Слобожанщини переселятися з того місця, на якому їх застала остання ревізія. Відтак, українські селяни, звільнені від кріпацтва в ході Хмельниччини, знову стали такими самими кріпаками, як селяни російські. Натомість селяни Галичини, що тоді входила до складу Австрійської імперії, за 11 місяців перед тим були звільнені від особистої залежності патентом цісаря Йосифа Другого.
Внаслідок указу Катерини близько трьохсот тисяч селян Лівобережжя та Слобожанщини потрапили у залежність від поміщика, на землі якого вони жили. За користування цією землею вони виконували натуральні повинності (панщину та оброк), а також сплачували подушний податок. Поміщик мав право продати кріпака або обміняти його на будь-яке майно. Натомість кріпак не міг розпоряджатися нерухомим майном, виступати в суді та складати державну присягу.
Селяни відповідали на закріпачення насильством щодо землевласників і масовими втечами разом з родинами та майном у степи південної України. Упродовж наступних дев’яти років туди втекли 5% усіх селян Київської та Чернігівської губерній, проте до 1796 року кріпацтво було запроваджене і на півдні України. Частина селян подавала до російської адміністрації петиції, в яких намагалася довести своє козацьке походження, і цей процес отримав назву «шукання козацтва».
У ХІХ столітті кріпосна залежність селян на українських землях у складі Російської імперії набула особливо грубих форм. Вона була скасована 1861 року.
Нарешті, 3 травня 1783 року Катерина Друга підписала указ, що забороняв селянам Лівобережної України та Слобожанщини переселятися з того місця, на якому їх застала остання ревізія. Відтак, українські селяни, звільнені від кріпацтва в ході Хмельниччини, знову стали такими самими кріпаками, як селяни російські. Натомість селяни Галичини, що тоді входила до складу Австрійської імперії, за 11 місяців перед тим були звільнені від особистої залежності патентом цісаря Йосифа Другого.
Внаслідок указу Катерини близько трьохсот тисяч селян Лівобережжя та Слобожанщини потрапили у залежність від поміщика, на землі якого вони жили. За користування цією землею вони виконували натуральні повинності (панщину та оброк), а також сплачували подушний податок. Поміщик мав право продати кріпака або обміняти його на будь-яке майно. Натомість кріпак не міг розпоряджатися нерухомим майном, виступати в суді та складати державну присягу.
Селяни відповідали на закріпачення насильством щодо землевласників і масовими втечами разом з родинами та майном у степи південної України. Упродовж наступних дев’яти років туди втекли 5% усіх селян Київської та Чернігівської губерній, проте до 1796 року кріпацтво було запроваджене і на півдні України. Частина селян подавала до російської адміністрації петиції, в яких намагалася довести своє козацьке походження, і цей процес отримав назву «шукання козацтва».
У ХІХ столітті кріпосна залежність селян на українських землях у складі Російської імперії набула особливо грубих форм. Вона була скасована 1861 року.